NДонька, мама, сестра, племінник і дві валізи – це все, що залишилось у нашої сьогоднішньої героїні з минулого життя. Решту забрала війна – батьківщину, дім і коханого чоловіка.
Анастасія Джунківська – дружина відомого в Україні та за кордоном боксера та тренера Олексія Джунківського. Історія його жорстокого вбивства російськими терористами облетіла світові ЗМІ: у березні 2023 року його розстріляли просто у боксерському залі, де він виховував майбутніх чемпіонів.
Чому не варто забороняти собі сльози, гнів, відчай, розпач, зневіру та як пережити втрату близької людини – читайте в інтерв’ю з Анастасією Джунківською, вдовою захисника Ірпеня.
Намагався битися з ворогами голіруч: тіло Олексія знайшли під парканом його спортзалу
Коли почався рашистський наступ на Київщину Олексій відправив доньку й дружину на евакуацію, а сам категорично відмовився виїжджати, бо вирішив захищати своє місто. Влаштуватися на службу до ТрО і ЗСУ одразу не вдалося, тому спортсмен став волонтером: допомагав своїм вихованцям, їхнім родинам та іншим ірпінчанам з евакуацією, розвозив їжу та воду цивільним, а також на блокпости захисникам.
За словами свідків, росіяни вдерлися до Олексія в спортзал, де за мирного життя він виховував майбутніх чемпіонів, 24-го березня 2022 року. Тоді вже починалось звільнення Ірпеня. Окупанти хотіли заховатися в його залі, але він не пустив. Намагався битися з ворогами голіруч. Його розстріляли: шість куль – скроня, груди і живіт. Вбивці жили в залі ще три дні, розбомбивши його. Тіло загиблого Героя знайшли за 20 метрів – окупанти викинули його під паркан. Туди й сьогодні люди приносять каву, шоколадки, квіти.
Анастасія дуже щира, відверта, чуттєва й ніжна. З її спогадів про чоловіка, стає зрозуміло, що в них була світла, чиста і велика любов, яку, певно, ми всі шукаємо на цій Землі:
«Мій чоловік умів плакати. Хоча був дуже сильним. Міг за мною плакати, бо скучив, наприклад. Водночас, будучи боксером, спортсменом на характері… Він щоранку робив мені каву 15 років поспіль. Причому я не працювала, а він вставав о 6-й ранку на тренування. Тихенько зробить каву, накриє блюдечком і тихенько-тихенько йде, щоб мене не розбудити…».
Прийняти смерть коханого, знайти нову опору та рятуватися від тривог молитвами
Тепер життя Насті геть інше, зокрема, один день нинішнього життя українки може бути, наприклад, таким:
«Зранку я збираю всілякі продукти й речі і їду до хлопчиків у військову частину. Зараз тут друг моєї сім’ї. Їхній підрозділ наразі повернули з фронту на реабілітацію. Я шукаю їм продукти, щоб їх нагодувати добре. А так, в принципі, у мене багато є хлопців в ЗСУ, яким я допомагаю. Це Льошині друзі. Потім на пошту – відправляти посилки. У Василькові є благодійний фонд, якому я допомагаю. Він займається переселенцями. Я збираю їм дитячий і дорослий одяг, тому що в них дуже велика потреба в речах. А ще буду забирати посилки, бо мені з Польщі присилають допомогу для дитячого будинку. А потім ще зустріч з будівельником з відбудови вже нашого будинку».
Ірпінчанка довго й важко переживала втрату коханого. Тільки тепер, коли пройшло понад два з половиною роки, вона зізнається, що вже може більш-менш спокійно про це говорити. Каже, що прийняла ситуацію серцем. Найголовнішою її опорою після втрати коханого стало волонтерство:
«Я відчуваю радість, коли допомагаю людям, а на той момент після втрати – це єдине, що мене радувало».
Війна й горе накладають свій відбиток на кожного з нас по-своєму. Настя розповідає, що весь цей час погано спить: «Часто прокидаюсь або не можу довго заснути. Тоді знов молюсь».
Але підтримку українка знаходить в багатьох речах:
«Це цілий комплекс. У мене є чудова донька, чудова сім’я, друзі, друзі мого чоловіка, у мене є Господь (хоча він на першому місті). У мене є справа мого чоловіка, якою я займаюсь. У мене є спільнота дружин загиблих Героїв, де я адміністратор. Ми влаштовуємо зустрічі для нас. У мене є духовний наставник. Я пробую щось нове для себе – малюю, наприклад».
Зараз спортзал відновлено – Анастасії вдалося зробити там «Спортклуб імені Олексія Джунківського». Допоміг з відбудовою чемпіон світу, боксер Олександр Усик. Діти з малозабезпечених сімей навчаються безкоштовно.
На базі цього проєкту також планують вивчати історію України, культуру і військову справу для хлопців. Тепер вже самостійно Анастасія відбудовує будинок у селі Стоянка, який вони з Олексієм купили напередодні війни. У 2022-у планували зробити там ремонт і заселитися… Після окупації Київщини цей дім був посічений снарядами, без вікон і дверей.
Спершу Настя з донькою ховалися від війни в глибині України, потім стали біженками в Польщі. Але, незважаючи на постійні обстріли Київщини, доволі швидко вирішили повернутися додому. Найкраще рятує від повітряних тривог – молитва:
«Бувають такі ночі, коли взагалі не сплю. Буває, дуже багато літає над Ірпенем. Якось ворожі шахеди збивали просто в мене під вікнами. Насправді мені було страшно! Відчувала сильний гнів… Безумовно в такі ночі я молюсь, молюсь цілу ніч і прошу Господа, щоб обійшлось без людських жертв».
«Бог краще знає, у нього завжди все вчасно. А в той день просто закінчилася місія Льоші на цій землі»: як Настя прийшла до душевного зцілення
Перше, що допомогло Анастасії Джунківській взяти себе в руки та спробувати пережити смерть чоловіка, це слова Олексія, які вона в якусь мить згадала: «Бог краще знає».
«Насправді, я не відразу прийшла до тями, – пригадує дівчина. – Чесно скажу, деякий час ненавиділа все і всіх – так мені було важко прийняти його смерть. Коли загинув мій Льоша, образилась на світ, адже була впевнена, що Бог його збереже. Я не розуміла ще тоді, що його місія закінчилася саме в той день і в той час. Зараз це чітко розумію, але я до цього прийшла через два з чимось роки.
Десь через три місяці після його смерті знову почала молитись і це мені допомогло! Я зрозуміла, що цю порожнечу в душі від втрати Льоші ніхто не зможе заповнити, окрім Бога. Добре знаю, що є початок і кінець, є дата смерті і дата народження, і ці дві дати ми не можемо ніколи, на жаль, змінити. Усе інше – у наших руках. Я довіряю Господу, я довіряю йому все, бо мій Льоша колись сказав, що Бог краще знає, що робить. От тепер я вже це усвідомлюю на 100 відсотків. Так, іноді й зараз я думаю: смерть Льоші – це так несправедливо. Але це тільки моє – людське говорить всередині. Тому що в Бога немає несправедливості: у нього все вчасно».
За цей час Настя переосмислила життя й смерть і саме це їй допомогло вистояти:
«Перше. Якщо усвідомити все набагато глибше, то тут, на землі, ми просто гості. А туди, на небо, ми йдемо додому – до нашого витоку, звідки ми прийшли. І якщо відкинути всі ці претензії, то насправді ми жаліємо себе. Якби ми добре знали Біблію, то ми б не ставилися до смерті, як до чогось найбільш страшного. Тому що після неї ти потрапляєш до Ісуса. Що може бути краще в цьому житті? Насправді смерть – це просто перехід з одного світу в інший – у вічність.
Друге, для мого Льоші, наприклад, це був найкращий сценарій. Він був воїном по життю, він був такий впертий, сміливий, зухвалий, нахабний. І він мені завжди казав: якщо я захворію, то лікувати мене не треба. Він у будь-якому випадку не міг вчинити інакше. Я звичайно багато думала: може, це я щось «недопрацювала», не наполягла на тому, щоб він виїхав звідси. Але сьогодні я впевнена в тому, що він гідно виконав свою життєву місію – як гідний воїн. Таку смерть іще треба заслужити – він пішов до Господа, напряму. І для його душі це був найкращий сценарій – він не міг не захищати. Тоді, коли він допомагав в Ірпені – він був на такому драйві (якщо так можна сказати) – він був на своєму місці в той момент. Він не міг вчинити інакше. Він відчайдушно, безстрашно робив все. І ще таку славу треба заслужити, як він. За ці два з половиною роки немає такого жодного дня, щоб десь мені хтось не нагадав про нього: якісь ЗМІ, кореспонденти з Америки, з Китаю, постійно якісь турніри, щось з ним зв’язано. Кожен божий день мені про нього хтось нагадує. І я розумію, що він цим своїм вчинком дуже багато кого надихнув та змусив задуматися: ким треба бути, хто ми взагалі, хто такі українці. Багатьох людей сколихнув. Його друзі взяли зброю після смерті Льоші і пішли мстити за нього. Казали мені про це відкрито: Настя, ми, коли дізналися, що Джоніка вбили ці орки – усе, взяли зброю і пішли їх бити».
Згодом Анастасія випадково потрапила в Ірпінську біблійну церкву і тепер це також – вагома підтримка в її житті:
«Мене туди запросили друзі. Кажуть: ти дуже багато працюєш, віддаєш енергії, а її десь треба поновлювати. Це був один волонтер, який допомагав мені в госпіталі, каже: тобі треба знаходити час для себе, прийди, подивишся, сподобається – залишишся, ні – то ні. І я пішла. Напевно, навіть пожаліла себе тоді, бо справді була нереально втомлена. І мені там дуже сподобалась атмосфера. Наскільки там все сучасно, весело, комфортно, зрозуміло, з любов’ю. Я не кажу, що прямо кожну неділю ходжу, але при можливості мені це дуже подобається. Особливо перша частина, коли люди співають Господу хвалу. Потім виходить стильний пастор, бере Біблію і дуже зрозумілими словами дає нам істину. Я взагалі щаслива, що знаю про таку церкву. Там дуже класна така обстановка, з гарним настроєм, співають пісень, розмовляють, спілкуються, п’ють каву, там ціле свято. Це чисто для того, щоб зустрітися з людьми, однодумцями, поспілкуватися, гарно провести час. Але ми з Богом нашим можемо спілкуватися серед ночі, хоч миючи посуд, хоч плачучи. Особливо, коли ми плачемо, Бог нас чує. Бо це такі сльози, коли в нас закінчуються вже слова, Бог тоді чує наші молитви».
Найголовніше, що Настя радить людям, які зараз переживають горе:
«З власного досвіду ділюся – передусім, треба дозволити собі прожити біль втрати. Саме дозволити. Не забороняти собі сльози, гнів, відчай, розпач, зневіру. І в кожної людини своя швидкість – хтось із цим справляється швидко, хтось довго. Мені потрібно було два роки, щоб оговтатися від втрати. Але я робила деякі помилки. Я це усвідомила в той момент, коли на мене просто серед ночі напала істерика – я встала і просто тупо плакала. Плакала дуже довго – цілий день. Тому що тоді я собі це якось забороняла, тому що берегла своїх близьких, рідних, доньку, маму, сестру і не дала всім емоціям вийти назовні. Я не соромилась, але деякі люди навіть і соромляться плакати – це взагалі погано. Потрібно виплакати, вигорювати це горе і не забороняти собі ніяких емоцій. Коли все вийде, душа очиститься повністю, тоді стане легше.
Іще дуже важливо – не обманювати себе (у мене аж мурашки по тілу йдуть зараз). Робити тільки те, що ти хочеш в цьому моменті. Якщо тобі хочеться спати три дні – значить треба спати три дні. Якщо хочеться лежати, не вставати, то треба собі це дозволити. Треба слухати своє тіло, інакше потім воно просто рухне, як в мене це було. І доведеться відновлювати ще й фізичне тіло. А коли людина, це вже я з досвіду можу сказати, собі дозволяє прожити всі емоції, бажано без заборон всіляких – це легше. У цей момент треба дати волю почуттям. Це найбільш надійний спосіб видужання.
І коли людина все це проживе – у неї з’явиться нова сила. Людина перенародиться, знайде зміст в чомусь іншому – у кожного це своє. Хтось продовжує справу чоловіка, як я, наприклад. Хтось взагалі покинув роботу і пішов в іншу сферу. Хтось поїхав за кордон. І це нормально. Кожна людина потім відчує, що їй потрібно для душі, щоб зцілитися. Для когось це море, для когось це гори, для когось це спілкування, для когось нові друзі. І це також не можна собі забороняти. Тому що у багатьох людей, у жінок особливо, є оце почуття провини: як тепер я можу сміятися, як можу бути щасливою? Так, я можу сміятися, я можу бути щасливою. Але тут найголовніше – бути, а не здаватися. Навіть якщо пройшло два місяці, і ти можеш сміятися – ти молодець. Навіть якщо пройшло два роки, і ти можеш уже сміятися – ти теж молодець.
Також я б ще рекомендувала все-таки працювати з психологами. Адже ти не все можеш сказати рідним, близьким. Коли ти в собі тримаєш горе, воно, як камінь, лягає на душу, потім давить і серце, і що тільки не відбувається з фізичним тілом. Якщо людина у вірі, то це духовний наставник – це буде той самий психолог, тільки він буде більше про Бога, про любов. Просто не кожна людина в моменті горя звертається до Бога, тому що з’являється образа: як так вийшло, що мого чоловіка забрали з цього світу. Але потім ти усвідомлюєш, що все трапляється так, як має бути, рівно в той момент, як воно записано в книзі нашого життя».
Найтемніша година перед сходом сонця
«Сонечко, це не тільки ти зараз тривожна, – зауважує журналісті Анастасія. – Знаєш, це зараз найтемніша година перед сходом сонця. Абсолютно зараз усі люди відчувають втому й тривогу. Це ще пов’язано з атмосферою, нашою енергією, спалахами на сонці, 2024 рік – усе в купі. Але ми українці – ми сильні, ми тримаємося. Якщо тобі буває дуже тривожно – просто розмовляй з Богом. Не треба навіть молитв: ти можеш просто казати йому все, що тебе тривожить. Кажуть: говори з ним в будь-якому місці, у будь-який час – він усе чує».
До 33 річниці Дня незалежності України спортсмен та тренер з Ірпеня Олексій Джунківський посмертно отримав звання «Почесний громадянин міста Ірпінь».
«Це так символічно саме сьогодні у 33 річницю Дня Незалежності України отримати цю відзнаку. Твою, Олексій Джунківський… Ти назавжди залишився Незалежним… Але ціна занадто висока… Дякую за все! Честь», – прокоментувала Анастасія Джунківська.
Сьогодні незламний Ірпінь продовжує відбудовуватися та відновлюватися, а також має статус «Місто-герой». У цьому безумовно є заслуга й Олексія Джунківського!
Вічна слава Герою і низький уклін! Та найщиріші співчуття дружині Анастасії!
