NЖорстока та кривава війна, яку розгорнула росія на території незалежної України три роки тому, щодня забирає життя найяскравіших представників української нації. Не минає жодного дня без гірких та трагічних звісток із фронту. На жаль, війна забирає найкращих! Тих, хто усім серцем любив та вірив у свою країну, у її світле та мирне майбутнє, а також в омріяну та бажану Перемогу!
Але ми – ті, хто дивом продовжує жити в умовах щоденних обстрілів та ворожих атак, маємо пам’ятати та невпинно дякувати кожному та кожній, завдяки яким й досі живемо під синьо-жовтим стягом! Адже у час великих втрат згадка про кожного Героя – дуже вартісна. Навіть найменша. Найгірше, що може бути – це просто мовчати й сприймати цифри.
Водночас важко знайти слова, аби передати всю вдячність, та які б не здавалися надмірно пафосними. Бо настільки велике «дякую» у Всесвіті ще не існує, а звичайного – точно замало! Втім беззаперечно українці та всі майбутні покоління – в неоплатному боргу перед нашими Героями. Тому ми маємо зробити так, аби пам’ять про них жила вічно!
Сьогодні ми хочемо розповісти історію мешканця Приірпіння Віталія Дмитренка, який героїчно загинув під час бойового завдання на курщині 2 жовтня 2024 року.
Захисник України народився в Гостомелі, де закінчив Ірпінську школу, а згодом пішов вчитися в Київ на кухаря. Перед повномасштабним вторгненням проживав у Вінниці. Мав дружину та двох донечок, одна з них народилася вже після загибелі Героя! Втім, про все за порядком.
З коханою дружиною Жанною Віталій познайомився під час служби в Міністерстві оборони України, коли дівчина прийшла туди працювати кухарем. Так співпало, що вона як і Віталій за освітою кухар та кондитер.
«До вагітності ще працювала за професією, а зараз головний пріоритет – мої донечки, їхнє виховання та розвиток, – розповідає 23-річна Жанна. – А з Віталієм ми познайомилася в Міністерстві оборони України 1 лютого 2021 року, куди мене запросили працювати. Він якраз проходив там службу. Люб’язно допоміг мені освоїтися на новому місці та пояснив робочі процеси. З того часу ми почали спілкуватися все більше й більше».
Ні графік дівчини, ні відстань між ними не заважали щирому спілкуванню. Жанна працювала два тижні через два, тож на вихідні їздила до Вінниці, звідки вона родом.
«Вже навіть після першої моєї двотижневої поїздки додому Віталій відкрито сказав, що хоче бути разом, – ділиться дівчина. – Він написав, як бачить наше майбутнє, а я без вагань погодилася на його пропозицію. Після цього відпрацювала ще два тижні та звільнилася, оскільки у коханого закінчувався контракт. Ми вирішили почати новий етап життя разом у Вінниці. І це було найкраще рішення. Нам було добре разом і кожний день лише підтверджував, що тоді ми зробили правильний вибір».
У липні 2021 року Віталій зробив Жанні пропозицію одружитися та прожити разом у щасті та радості все життя – вона погодилася. Заручена пара планувала весілля на літо 2022 року. Весь рік до запланованого свята заручені провели у підготовці до церемонії, у планах на майбутнє та у щасливих митях разом. А потім в їхнє життя прийшла повномасштабна війна.
«Весілля у нас не було, – пояснює Жанна, – ми просто розписалися 27 травня 2022 року. Наше кохання було швидким, але таким природним і правильним. Ми просто знали, що створені одне для одного».
24 лютого 2022 року близько 5-ї ранку Віталію зателефонував хтось із рідних і повідомив, що почалася війна. Втім, ще не відійшовши від сну, подружжя не до кінця усвідомило, що відбувається і чи це справді правда.
«Далі ми читали новини, але від цього зрозуміліше не ставало, навпаки все здавалося ще більш не реальним, – пригадує дівчина. – Віталій одразу зв’язався з колегами, а потім швидко зібрався і поїхав на роботу. А я, ніби на автоматі, пішла на запланований прийом до стоматолога».
Любляча дружина зізнається, що Віталій Дмитренко воювати хотів ще з перших днів повномасштабного вторгнення. Тож одразу зв’язався із знайомими з однієї військової частини, домовився про все, тож там його чекали. Але в той час дістатися до Києва було неможливо, тож за збігом обставин та на прохання Жанни чоловік залишився у Вінниці.
«Коли вдалося переконати його залишитися ще трохи зі мною, ми знайшли іншу роботу, де працювали разом, – каже дівчина. – Віталій планував йти у військкомат 11 травня, тож ми поступово налаштовувалися на це рішення. Але все сталося раніше: 2 травня він пішов у ЦНАП і там йому видали повістку. Він одразу відправив мені її фото. Вже наступного дня, 3 травня, потрібно було бути з речами біля військкомату.
Це було важко усвідомити. Шок, розгубленість… Ми тільки почали жити разом, будувати наше спільне життя і раптом усе ніби перевернулося. Я знала, що цей момент настане, але те, що він прийшов раніше, зробило його ще важчим».
Віталій Дмитренко героїчно та мужньо пройшов найгарячіші точки війни на Донецькому, Чернігівському, Луганському, Харківському та Сумському напрямках. Кожний виїзд на бойове завдання було важким для кожного з подружжя, але їх гріла думка, що це орієнтовно на 100 днів, а потім буде ротація і вони зможуть побачитися, обнятися.
«Якщо ротація була в безпечному місці, я завжди їхала до нього і весь цей час ми проводили разом, – ділиться Жанна. – Це й давало нам сили жити далі – знати, що після важкого періоду знову будемо разом, хоч на трохи.
Я підтримувала його, як тільки могла. Передавала посилки, старалася приготувати щось смачне, що не зіпсується дорогою. А ще завжди вкладала лист – писала, як сильно його люблю, якою важливою людиною він є для мене. Що справжнє життя можливе тільки поруч із ним, без нього воно мов на паузі.
Одного разу разом із листом відправила йому тест із двома смужками. Варто було лише бачити, який він був щасливий у той момент…»
За словами дружини, Віталій був людиною, яка по-справжньому прагнула жити і відчувала його всім серцем. Захисник України мріяв подорожувати – поїхати на море та піти в гори. А ще у Віталія була одна велика мрія – мати власну агросправу.
«Насправді у нього було багато планів, бо він вірив у майбутнє, в нашу перемогу, в життя після війни… – пояснює Жанна. – Важко повірити, що Віталі більше немає. Я й досі не можу цього прийняти, а що вже говорити про перші дні після втрати… Це був стан, у якому важко було навіть усвідомити реальність. Немає слів, які могли б описати, що я відчувала в той момент.
Але саме діти – це було тим, що давало і зараз дає мені сили триматися та не здаватися. Загибель чоловіка – величезна втрата для мене, і як би я хотіла щось змінити – просто не можу. Тому маю жити та старатися жити саме так, як би ми робили це разом із Віталієм – для нас і для наших донечок. Тому що частинка Віталі завжди буде в них. Дівчатка – його продовження і заради них я йду далі».
За словами дівчини, пережити найстрашніші моменти допомогла підтримка рідних та близьких. Саме їхні турбота, розуміння та елементарна присутність поруч відіграли ключову роль.
«У такі моменти особливо важливо знати, що ти не одна, що є люди, які готові підтримати, вислухати, просто бути поруч, – ділиться дружина загиблого Героя. – Я була спокійна весь день, займалася буденними справами, донечка гралася поруч. І раптом зателефонував невідомий номер.
Я підняла слухавку – на тому кінці привіталися, представилися…, а потім повідомили про загибель Віталі. Я ніби не вловила цих слів, не зрозуміла їхнього змісту. Це здавалося жорстоким жартом, але ж з такими речами не жартують. Я ще раз перепитала… І коли почула підтвердження, ніби провалилася в порожнечу.
Кілька хвилин після розмови я просто не відчувала реальності. Але потім, ніби прагнучи зачепитися за надію, почала телефонувати командиру Віталі, хлопцям… Я не могла повірити, що це правда. Що він міг загинути…»
Зараз сенс життя Жанни – це діти. Саме вони, немов яскравий промінчик сонця, допомагають триматися в найболючіші та найтемніші дні. Тоді, коли здається, що зовсім немає сил рухатися вперед. У такі миті їхні потреби змушують піднятися та рухатися далі, дарувати малечі любов та турботу, вести по життю.
Водночас відчуває дружина полеглого й підтримку покійного чоловіка. Каже, що за життя зв’язок між ними був дуже сильним, настільки, що не слабне й зараз:
«Колись, коли Віталій був на позиціях, він мені снився й говорив, що все добре, що вони справляються. А коли він повертався, я розповідала йому ці сни і він відповів, що лежачи в окопі, постійно говорив зі мною й повторював, що у нього все добре.
Зараз він часто сниться. Інколи щось розповідає, інколи я говорю до нього. Я вірю, що він поруч. Без нього я б не змогла… я це казала йому ще за життя. Можливо саме тому він зараз поруч».
На долю кожного українця та кожної українки випали важкі випробовування, але такі даються лише найсильніші. Людям – з арматури та сталі, справжнім Героям сьогодення. Саме завдяки таким Україна була, є і буде!
Поки Жанна самостійно виховує представників майбутнього покоління українців, дівчина просить небайдужих підписати петицію про присвоєння її полеглому чоловіку Віталію Дмитренку почесне звання «Герой України» посмертно! Долучаймося, адже це найменше, що ми можемо для нього зробити, бо він зробив для нас набагато більше!
Петиція – за посиланням.
