NНалагоджений бізнес, що приносив прибуток. Постійні клієнти та рідний дім.
Усе це лишилося в Глухові для кондитерки Ірини Павленко. Через напружену ситуацію разом із родиною вона переїхала в Ірпінь. Що стало останньою краплею та як це – починати все з нуля, своєю історієюглухівчанка поділилася з mezha.city.
Як наважилися виїхати з міста
За кілька років глухівчанка Іра Павленко перетворила любов до десертів у власну справу. Приготовані нею торти та тістечка були на святкових столах чи не всіх містян. Каже, починала працювати ще в декреті. Пробувала різні рецепти, помилялася та пекла заново. Та врешті досягла успіху в кондитерстві.
“Було як у всіх – розкачуєшся, тебе ніхто не знає. Таку ціну ставила, що в мене було навіть мінус 30 гривень. Чоловік не знає, але вже буде знати. А потім якось, спрацювало сарафанне радіо. Бо зараз я починаю з нуля і я не розумію, що мені робити. Сарафанне радіо не працює, тому що там мене люди знали. Я там була корінною, а тут через три тижні зі мною тільки почали вітатися сусіди. І я подумала, що от, нарешті, я тут майже своя”, – каже Ірина.
“Майже своя”, як жартома через силу називає себе кондитерка, вона в Ірпені на Київщині. Виїхати в безпечніше місце, зізнається, наважувалася довго. До певного моменту завантажувала себе роботою по максимуму, щоби відволіктися від реальності.
“Коли чуєш вибухи, і якщо вони десь там у селі, біля Глухова, ще не так страшно. А коли це вже летить через тебе, це інше. Я перший раз побачила, перший раз почула
дрони. Я до цього не чула їх ніколи. Я так міцно спала вночі, коли вони літають.
Роботою настільки себе завантажувала, щоби спати без задніх ніг. І не чула. Я закривала вікно все”, – згадує глухівчанка.
Переломним моментом стала ніч на 20 серпня – тоді росіяни випустили по Глухову чотири ракети та шість КАБів. Відтоді обстріли не вщухали. Та після безсонних ночей містяни виходили з коридорів і сховищ і рухалися далі. Ірина також брала замовлення, продовжувала жити. В один із днів, згадує, пила чай із подругою на кухні, коли неподалік пролунали вибухи: “| кожен вибух, і оце наступний, і ти думаєш: “Господи, хоч би не сюди”. Може це егоїзм або ще щось. Але ти так боїшся, так тремтиш, закриваєш ті очі і думаєш: “Все, закінчилося, все”. А воно все бахкає і бахкає, і ти сидиш, і вже не знаєш, коли закінчиться”.
Після ситуація у Глухові та загалом на прикордонні загострилася. Ірина зізнається,
боялася лишити дитину спати у власному ліжку.
“А потім якось у мене чоловік сидів ввечері з сусідами у дворі. Це було пізно вже. І летіла така гаряча точка небом. Він дуже-дуже злякався. І сказав що все, їдемо на тиждень – пересидимо”, – пригадує глухівчанка.
Врешті вона виконала крайне замовлення в Глухові – під звуки вибухів пекла весільний торт. Після з сімʼєю вирішила поїхали до рідних в Ірпінь – “на тиждень”.
“А потім почалося – дзвониш кожного дня в Глухів, питаєш, може все закінчилося, може вже тихо, – ділиться Ірина Павленко. – Ми ж справді брали на тиждень речі літні. Я взагалі коли збиралася, то не знала, що брати. Стояла в ступорі, так ридала, що я не хочу їхати. Це важко було. І коли ми дзвонили свекру вже з Ірпеня, то він казав не повертатися, а поки сидіти тут, бо в Глухові страшно”.
Адаптація на новому місці
Лише в Ірпені Ірина зрозуміла, як обстановка в Глухові вплинула на її доньку. До цього, розказує, малеча просто ховалася за маму й ніяк не показувала пережиті емоції: “Вона лякається, коли гепнуло щось там в Ірпені, щось упало. Тут же будівництва довкола. Бахнуло і вона боїться, боїться конкретно. Але в Глухові такого не було”.
Ночі в новому місті стали спокійнішими.Однак морально далеко від дому глухівчанці бути складно – довкола все чуже. Вільних місць у державному садочку немає, а приватні, яких в Ірпені повно, родина собі дозволити не може. Як мінімум тому, що Ірина лишилася без роботи й починає улюблену справу з нуля.
“У мене три тижні не було духовки. Казала, нехай меблі приїдуть і встановимо тоді її. Але не витримала, мені її привезли, я почала пекти. Пекла перший торт тут на 20-ть років брату. Це був як ковток свіжого повітря. Я така була рада”, – каже кондитерка.
Зараз переселенка намагається просувати свою робочу сторінку в соцмережах, але новій кондитерці попри гарні роботи місцеві жителі поки не довіряють. А реклама в ірпінських блогерів – недешева. Тому, вона імпровізує, як може.
“Дитину мою на день народження запросили. Що для мене дивно, адже я
ще нікого не знаю. Але донька в мене дуже відкрита. Ну і що ви думаєте? Я напросилася прийти зі своїм тортом!” – сміється українка.
Кондитерка сподівається, що ситуація у Глухові стабілізується і вона повернеться додому й до свого бізнесу. Каже, що якби не дитина, то вже зараз би їхала назад.
Та поки Ірина адаптується в Ірпені та вірить, що місцевим жителям прийдеться до смаку її випічка.
