NЙого життєвий шлях — від хлопчика з багатодітної сім’ї до мужнього воїна, який двічі пройшов пекло Херсонщини та загинув на Донеччині. Це історія батька, що мріяв бачити своїх синів щасливими, і чоловіка, який до кінця залишався вірним своїй присязі. Щоб розповісти більше про життя і характер Олександра Бухарова з позивним «Бос», редакція PARTISAN поспілкувалася з його дружиною Аліною.
11 листопада 1984 року у багатодітній родині Бухарових з’явилися на світ близнюки – Олександр і Павло. Вони зростали разом, сиділи за однією партою в школі, вступили в той самий навчальний заклад, разом служили у війську та навіть працювали поруч. «Вони були нерозлучними все життя», – згадують рідні.
Дитинство Олександра було непростим: батько залишив сім’ю, коли хлопцям було лише шість. Мати виховувала чотирьох синів сама. Олександр змалку легко заводив друзів, адже був добрим, веселим та чуйним. Умів підтримувати та допомагати. Із сусідського вихованого хлопчика він виріс у справжнього чоловіка, який не зраджував своїм принципам.
У 2014 році він одружився з коханою Аліною. Невдовзі у подружжя народилися дуже бажані сини – Ілля та Єгор, яким сьогодні 10 і 7 років. Олександр, який добре знав, що таке відсутність тата, намагався дати своїм дітям усе. І це стосувалося не тільки матеріальних речей, а перш за все, — любові. Справжньої батьківської любові та уваги, аби хлопчики росли в дбайливій сім’ї та бачили в своєму татові приклад.
«Ми познайомилися на річці. Саша був дуже веселим і добрим, завжди знаходив спільну мову з усіма – чи це дитина, чи людина похилого віку. Для дітей він був ідеальним батьком. Виконував усі їхні бажання, навіть обіцяв після війни купити мавпочку і собаку, бо хлопці дуже просили», – розповідає його дружина Аліна.
Щороку Олександр возив сім’ю на море. В останнє своє літо розповідав, що мріє поїхати з рідними в Карпати, стрибнути з моста над водоспадом Пробій у Яремчі. Проте потрапити в гори йому більше не судилося. Тепер дружина Героя намагається здійснити його мрії вже за двох…
«Він казав, що це його мрія, а я жартувала, що ніколи не зроблю цього, бо боюся висоти. А тепер я виконала цю обіцянку замість нього… Ми всією сім’єю поїхали в Карпати вже без Саші. І я стрибнула за нього», – ділиться Аліна.
На вершину гори сім’я Олександра взяла його фото, аби подумки і символічно він був із ними. Вже не так, як колись, але назавжди у серці.
«Я ж нормальний пацан»: як Олександр пішов на війну
27 лютого 2022 року Олександр вирішив стати на захист країни. Для дружини та дітей він купив квитки до Польщі, аби вберегти від небезпеки, а вже після того, як вони перетнули кордон, повідомив: він у війську.
Спочатку два роки служив у Вінниці, пізніше – у Житомирі та на Львівщині. Потім його прикомандирували до 35-ї бригади морської піхоти і хоробрий воїн виконував небезпечні задачі на Херсонщині.
«Його перший вихід був на Козачих островах під Кринками. 26 днів без зв’язку… На 25-й день він зателефонував і сказав, що хлопців поруч забирають, можливо, і його скоро заберуть. Тоді серце завмерло. Але вночі подзвонив ще раз і сказав: «Мене забрали. Ті хлопці, на жаль, не вижили», – пригадує дружина.
Другий вихід у справжнє пекло війни тривав 33 дні. «Він розповідав, що йде дощ – і це було свято, бо нарешті можна пити нормальну воду, а не з Дніпра, де плавали тіла», – згадує Аліна.
На короткій відпустці влітку Олександр намагався провести якомога більше часу з родиною. «Мені здається, він відчував, що це буде наша остання відпустка», – каже дружина.
Свій сороковий день народження він зустрів в окопі – під вибухами.
Після переведення на Донеччину його бригаду відразу відправили на нове завдання.
«Я просила його: поїхали додому, залишимось разом. Але він лише усміхнувся і сказав: «Я ж нормальний пацан, мене чекають – я так не зроблю». Вночі вони приїхали на Донеччину, а зранку вже знову були на бойовому виході. Навіть без відпочинку після дороги», – розповідає Аліна.
Остання розмова з дружиною була 17 листопада 2024 року. Того дня вони з сином привітали один одного з днем народження. «Розмова тривала кілька хвилин, але для мене це було наче вічність», – каже дружина Героя.
Тоді ж, він востаннє говорив зі своїм братом Олегом і просив пообіцяти подбати про його сім’ю, якщо з ним щось трапиться.
Вже наступного дня, 18 листопада, зв’язок із його позицією біля Вознесенки (Донецька область) обірвався. Відтоді Олександр Бухаров вважався зниклим безвісти, а для його дружини світ назавжди змінився на «до» та «після». Шість місяців невідомості…
І хоча серце її огортала чорна тривога, вона, попри все, жила надією. Упродовж багатьох місяців сім’я щосуботи брала участь в акціях на підтримку зниклих безвісти, стукала у всі двері, писала звернення. У сніг, дощ і мороз жінка з синами, і родиною Олександра боролася за його повернення додому. А світлини хлопчиків, які напередодні Нового року просили замість подарунків та ялинки — повернути додому тата, облетіли всю Україну.
Та 4 травня 2025, у день одинадцятої річниці весілля Олександра й Аліни, родина отримала страшну звістку: після обміну тілами полеглих воїнів є збіг ДНК. Тієї миті обірвалась остання надія всієї родини.
16 травня Героя поховали в рідному селі Якушинці, що на Вінниччині. Посмертно він отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. А також відзнаки «Комбатантський Хрест» та «За оборону України», які передали його дружині та синам.
На сайті Президента зареєстровано петицію про присвоєння йому звання «Герой України». Родина просить усіх небайдужих виділити всього кілька хвилин свого життя, аби своїм підписом вшанувати пам’ять Олександра Бухарова, який віддав своє життя в боях за Україну. Підписати петицію можна за посиланням.
«Для дітей він назавжди залишиться сильним»
«Наші сини пам’ятають тата як сильного й відважного. Вони навіть інколи сперечаються, в кого біцепси такі, як у тата. Він був для них прикладом», – каже Аліна.
Вона додає, що Олександр мріяв стрибнути з парашутом і здійснити ще багато планів, які війна відібрала. Але головне – він залишив по собі світлу пам’ять, кохання та приклад мужності.
«Він був світлом для нас. І для мене він завжди буде моїм Сашком – найкращим чоловіком, батьком і другом», – каже дружина Героя.
Нині Аліна продовжує виходити на акції на підтримку зниклих безвісти та полонених, яких утримує росія. Жінка чекає повернення додому живим свого брата.
Фото: зі сторінки Аліни Бухарової/Facebook
Вічна і світла пам’ять Герою України Олександру Бухарову!Наша редакція висловлює найщиріші співчуття родині та закликає кожного підтримати петицію у пам’ять про Захисника та його подвиг.
