N«На нашій землі побувало концентроване зло». Так президент України Володимир Зеленський назвав те, що побачив в місті Буча після відходу російських військових. Він додав, що «вони заслуговують лише на смерть після того, що зробили».
Містечко Буча, де до війни жило близько 40 тисяч людей, розташоване менше, ніж в 10 км від Києва. Російські військові почали захоплювати його у перші дні повномасштабного вторгнення і утримували аж до кінця березня. Коли солдати країни-агресорки залишили територію, туди змогли потрапити українські правоохоронці. Те, що вони побачили, шокувало.
На вулицях міста, в будинках і підвалах лежали тіла вбитих цивільних, здебільшого зі зв’язаними за спиною руками. Також у Бучі виявили декілька масових поховань та встановили численні факти катувань і зґвалтувань. Згодом у світі ці звірства назвали «Бучанською різаниною».
Російська влада причетність своїх військових до цих злочинів спростовує і називає «Бучанську різанину» фейком, постановою та провокацією. Щоправда, доказів своїх слів кремль так і не навів.
Під час окупації Бучі загинули понад 500 містян і ця цифра досі не остаточна. Це третина від усіх жертв війни в Київській області. Водночас є й ті бучанці, яким вдалося вирватися з пекла та живими вибратися з Яблунської. З одним з них нашій редакції вдалося поспілкуватися та дізнатися через що довелося пройти того страшного березня.
До повномасштабного вторгнення у Віталія Лайка було звичайне життя у вільній Україні. Як і кожна людина, він мав різні життєві випробування та ситуації, з яких завжди намагався вийти гідно. Чоловік багато навчався, займався бізнесом, керував компанією, любив подорожувати, кататися на лижах та захоплювався більярдом. Після розлучення з дружиною, вирішив пожити під Києвом.
1 лютого 2022 року Віталій переїхав до Бучі. А те, наскільки його життя зміниться через 23 дні, навіть уявити не міг.
«Я киянин, народився на Подолі майже сім десятиліть тому, – розповідає Віталій Лайок. – Більшість життя прожив у Києві, за виключенням хіба-що військової служби, якій присвятив більше 12 років. Після звільнення з лав Збройних сил, закінчив бізнес-коледж, потім інститут і бізнес-школу за програмою післядипломної освіти. Довгий час працював у світлотехнічному бізнесі, більше 16 років керував компанією. Життя було цікавим та насиченим.
У сім’ї виховувалось п’ятеро дітей. Був приватний будинок недалеко від Києва. Захоплювався автомобільними подорожами, більше 18 років подорожував Україною та Європою. З улюблених занять – гірські лижі та більярд. Згодом діти виросли, у кожного почалось власне життя, поволі шлюб розпався і я переїхав у Бучу, яка найбільше мені подобалась з найближчих до Києва міст. У нову квартиру вселився 1 лютого 2022 року».
У новому місті Віталій потроху освоївся, а оселя стала затишним гніздечком, чоловік за довгий час навіть відчув себе щасливим. За ці 23 дні нового життя йому довелося побачити багато публікацій, а також почути чимало розмов та виступів політичних лідерів про можливе повномасштабне вторгнення. Один із сусідів був військовим зізнався, що ситуація критична.
Втім українець, як і більшість громадян, не міг повірити чи просто не хотів сприймати те, що в сучасному світі цифровізації та роботизації можливі криваві війни з танками та автоматами. Адже цивілізований світ звик вирішувати всі питання дипломатичним шляхом. Але настало 24 лютого 2022 року…
«У цей день перед світанком подзвонила донька і повідомила, що почалось, – ділиться Віталій Лайок. – Я згадав свою бабусю, яка мала три періоди свого життя: «до», «під час» та «після» війни. Зрозумів, що «до», то вже в минулому. Про евакуацію думок не було, хоча донька переконувала, що краще з Бучі виїхати. Бачив, як багато людей залишали місто, але… знову вірити не хотілось… Які окупанти, тут, у Бучі? Та не лякайте… Але вони прийшли. І дуже швидко».
За словами нашого героя, рашисти їхали мов до себе додому. Вони були розслабленими і спокійними, наче й чекали, що скоро з домівок почнуть вистрибувати радісні українці та зустрічати їх хлібом і сіллю. Але реальність була інакшою – українці показали не гостинність, а свою лють, оскільки окупантам на українській землі не місце.
«Зранку почув характерний гуркіт, – пригадує новоспечений бучанець. – Людина, яка мала справу з бронетехнікою навіть крізь сон зрозуміє, що то гуркотить. Визирнув у вікно і побачив, що по Вокзальній суне колона ворожої техніки. Вояки сиділи на броні, безпечні і розслаблені. Одурманені російською пропагандою, що їх, чорт забирай, «визволителів» тут чекають з квітами. Повзли доки не вперлися в наших захисників біля «Жирафа».
Я з вікна бачив, запалав паливозаправник. Тоді я ще не знав, що це почав нищити самостійно окупантів Валентин Дідковський. Подумав, що так палає будинок. А потім як почала працювати наша арта. Бачив і зафільмував, як окупанти розстріляли з гармати багатоповерхівку на Водопровідній… Окупанти почали розповзатися по садибах і бічних вулицях. Через вайбер повідомляв наших хлопців, що бачу, бо від будинку до Вокзальної пару сотень метрів, а з восьмого поверху все було непогано видно.
Потім на «коло» на перехресті Яблунської та Яремчука виїхала ворожа техніка і я зрозумів, що треба ховатись. Встиг добігти тільки до шостого поверху, як по будинку вдарили з автоматичних гармат. Було таке враження, що будівля валиться. Ніколи не думав, що такий звуковий ефект мають влучання невеликих 30-мм снарядів. Коли все стихло, пішов на Вокзальну. Нарахував більше 30 одиниць знищеної техніки. Деякі види не ідентифікував, хоча мав би знати, що воно таке, але коли бачиш купу металобрухту, що нагадує лише купу металобрухту – самі розумієте.
Пишався нашими вояками, що влаштували окупантам отаку і дуже гарячу зустріч. Здавалось, що вороги пішли… Але за декілька днів вони повернулись».
Наступні дні для нашого героя пройшли швидко. Деякі мешканці будинку разом організувались, кожний знайшов собі корисну справу. Хтось налаштовував світло у підвалі, де ховалися жінки з дітьми та декілька людей похилого віку. Хтось запасав продукти, хтось збирав газові балони та монтував газові плитки. Віталій принципово ночував у своїй квартирі на восьмому поверсі, хоч і траплялися прильоти неподалік. Чоловіка це не лякало і вже якось було звичним. Поки не настало 4 березня 2022 року.
«Зрання подзвонила сусідка, дивно, але зв’язок ще працював у ті дні, хоч і погано, – розповідає Віталій, – вона сказала, що у її 11-місячної дівчинки висока температура. І що якась з церков Ірпеня збирала людей для евакуації, треба було добратися туди. У чоловіка сусідки був автомобіль, але він не заводився, акумулятор вмер. Ну і хто, як не я? Швидко спустився вниз, підігнав свою автівку до автівки сусідки, «прикурили», запустили. Зібрались декілька жінок і подружня пара похилого віку, що вирішили виїхати».
У цей час від Вокзальної вздовж Яблунської полетіли снаряди, але нікого не було, ймовірно вогонь був «профілактичним». Снаряди рикошетили від бруківки, від парканів, від стін і розлітались в різні боки. Один навіть влучив у підбори однієї з жінок, що збиралася виїжджати, але смілива українка навіть не злякалася. Коли стрілянина вщухла, бучанці вирішили їхати.
«Виїжджати на перехрестя Вокзальної та Яблунської було б самогубством, – зізнається Віталій, – це я, хоч і недавно став бучанцем, але завдяки пішим прогулянкам вже знав. Якщо виїхати до рампи «Новуса», далі невеликий ривок і ми вже біля «Жирафа», який тоді вже спалили вщент. Там стояли наші хлопці, які обороняли на цьому напрямку Ірпінь.
Але коли ми вивернули на Яблунську, над головою знову полетіли снаряди. Ми пірнули на вулицю Шухевича, потім вивернули на Перемоги і за хвилину вже були біля «Жирафа». П’ять хвилин, 1300 метрів по карті, в які вклалися спітніле чоло, страх за тих, хто поруч, молитва, щоб те, що летіло над головою – пролетіло, матюки, коли побачив, що чоловік, що кермував другою машиною, зупинився, стурбоване обличчя бійця біля «Жирафу»: «та ви що, як ви виїхали?» і видих – ми у безпеці. Ще п’ять хвилин і ми на місці. Попрощався і поїхав назад».
Біля Будинку культури Віталія зупинили захисники з ТрО та уточнили куди він направляється. Відповідь «додому» їх дуже здивувала, тому вони уточнили чи раптом чоловік не здурів. Бучанець припаркувався, підійшов до військових, розговорились.
«Хлопці поважного віку. Екіпіровані хто як. «Калашмати» у кожного, – розповідає Віталій Лайок. – Обабіч дороги ящик з «коктейлями». Все. А… ще за будівлями стояв танк, стало зрозуміло, чого орки не пішли далі – хлопці налаштовані більш ніж рішуче. За годину десь, один махнув мені рукою: «Давай, мабуть перезаряджають, але на свій ризик…». Сів в автівку, і тим же шляхом назад. Коли вирулив на Яблунську, знову над головою снаряди. Не влучили. На одному подиху долетів до будинку. Біля воріт ЖК стояло декілька людей із стурбованими обличчями, налили чарку з «запасів» і сказали: «Ми думали тобі гайки… Щасливчик».
Жити в окупації ставало дедалі важче. Не було електрики, газу, води. Лише в одному з під’їздів у комірчині прибиральниці зранку текла вода. Ймовірно вона стікала з водопровідної системи всього будинку. Водночас було й приємне – мобільний зв’язок на верхніх поверхах, а також можливість зарядити телефон від акумулятора автівки. За ніч набігало 50-60% заряду. Тому кожного ранку Віталій зв’язувався з доньками. Від них і дізнався про евакуацію, яка нібито мала відбутися 10 березня від Бучанської міської ради.
«Того дня я подзвонив донечці трохи з запізненням, – пояснює чоловік. – Вона в розпачі, бо начебто оголосили евакуацію, а я не дзвоню. Єдина, хто з влади надавав інформацію – це була Катерина Українцева, депутат Бучанської міської ради, від неї донька і дізналась про евакуацію. Швидко зібрався і побіг до будівлі БМР. Дорогою туди питав у людей, яких зустрічав, що відомо про ту евакуацію. Але ніхто нічого конкретно не знав.
Біля міськради побачив натовп людей, мабуть, кілька тисяч. Ніяких організаторів чи хоча б координаторів не побачив. Інформації нуль. Побачив, що деякі люди збираються їхати власним авто, хоча перед тим, начебто, казали, що окупанти випускатимуть лише евакуаційні автобуси. Але автобусів не було. Розвернувся і побіг за машиною.
Йшов недалеко від ворожого блок-посту, звернув і пішов прямо до них. Пролунала якась команда і на мене націлилось з десяток автоматів. Зупинився. Незважаючи на зимню погоду стало якось дуже гаряче. Хтось махнув мені рукою із закликом підійти, мабуть офіцер. Питаю чи є у них наказ пропустити людей, які бажають виїхати. Відповів, що такий наказ є. Посміхнувся і запитав, куди я хочу виїхати. Кажу, що до Києва. «Ми будемо в Києві за тиждень» – почув я у відповідь. Хотів сказати, що «Київ за три дні» вже було, але ще раз поглянув на автомати, що дивились на мене, та промовчав».
Коли Віталій Лайок дістався дому, спершу зібрав необхідні для евакуації речі. Ноутбук, де були фото та відео, сховав, а телефон ретельно «почистив». Далі завантажив все в машину та рушив. За переїздом чоловік побачив невелику колону з машин, доєднався і почав чекати разом з ними. Згодом до нього в ато попросилися двоє жінок з дітьми та мамою однієї з них, просили довезти до Києва. Він не відмовив.
Оскільки жодних вказівок ні від кого не було, тому колона машин простояла до вечора, а це близько п’яти годин. Потім почалося невелике пожвавлення, колона рушила, але виявилося, що люди просто роз’їжджаються по домівках. Віталій повертатися додому не ризикнув, тому прийняв пропозицію переночувати у його пасажирів, щоб з самого ранку виїхати з окупованого міста.
«На ранок температура повітря впала до -18С, – пригадує чоловік. – Хвилювався, що двигун може не запуститись, але він запустився з першої ж спроби. Розсілись і рушили до міськради. Була десята ранку. Біля міськради знову був натовп, а автобусів не було. Зате вже організувалась колона машин. Знову ніхто нічого не знав і спитати не було у кого. Якісь хлопці намагались додзвонитись до своїх знайомих чи то в ТрО, чи то в ЗСУ. Я знову пішов на блок-пост питати чи сьогодні випускатимуть. Отримавши підтвердження повернувся до колони. Ті хлопці, що стояли попереду колони вирішили їхати. Це були мужні люди, бо їхати в нікуди у перших машинах – треба мати сміливість.
Отож колона рушила. Виїхали на Нове Шосе та влились у колону, яка рухалась по ньому. Колона була величезною, мабуть машин триста, або й більше. Дорогою бачив, як десятки людей з розтрощених магазинів перли телевізори, пральні машини та іншу техніку, по декілька одиниць на різних возиках. Стало бридко і соромно за бучанців…
Рухаючись дуже повільно дісталися Забуччя, далі через Дмитрівку виїхали на житомирку, розвернулись і поїхали в Гореничі. Проїхали за весь шлях чотири чи п’ять ворожих блок-постів, нас зупинили тільки раз в Забуччі, не обшукували, телефони не перевіряли, заглянули тільки в багажник.
Нарешті, в Гореничах побачили український прапор. Єдиний міст, яким можна було дістатися до Києва, був через Ірпінь між Гнатівкою та Білогородкою. Біля мосту наш блок-пост, перевіряють усіх. Простояли в тій черзі понад дві години. День наближався до вечора, починало вже темніти, коли в’їхали в Київ. Поки завіз своїх пасажирів на вокзал, дістався помешкання доньки вже за темно. Все, як годиться, обійми, сльози, дорікання «я ж казала виїжджай зразу»… Далі все вже відбувалось наче у напівсвідомості. Гарячий душ, вечеря, чисті простирадла, сон…»
Як і більшість українців, які змогли вибратися із пекла та лап ворога у безпечне місце, у Віталія Лайка з’явився «синдром вцілілого». Це коли людина розуміє, що вона вже у безпеці, а хтось ще перебуває у жахітті. Тому чоловік не довго відходив від потрясінь, а відразу почав думати чим може бути корисним, чим може допомогти.
«За декілька днів у соцмережах побачив заклик Катерини Українцевої створити волонтерську команду, – ділиться Віталій. – Їй теж вдалося виїхати з Бучі, хоча за нею вже полювали окупанти. Я відразу приєднався до команди волонтерів.
Потім була звичайна волонтерська робота, збір, складування, завантаження, відправка… Якось були в «гостях» у хлопців, що стримали ворога на «Жирафі», вони якраз були на відпочинку. Сильні мужні чоловіки, спокійні і розважливі. Про бої розповідали неохоче, без подробиць. Більше про провалену організацію ТрО і оборони вцілому. Здається набрався від них впевненості і спокою».
31 березня 2022 року стало відомо, що окупанти втекли з міст Київщини. 1 квітня волонтери готувалися до поїздки в Бучу, розподіляли хто куди їде, що везе, звіряли адреси та контакти людей. А вже 2 квітня колоною у складі близько десяти автівок, завантажених під саму зав’язку «гуманітаркою», вирушили в деокуповане місто.
«Хлопці на блок-пості ЗСУ нас зупинили, сказали до Бучі їхати не можна, – розповідає волонтер. – Пояснили, що там відбувається зачистка, розмінування та всі інші необхідні заходи. Але ж там на нас чекають люди. У яких вже давно скінчилась їжа, вода. Вони сидять у темряві і багато хто в холоді. Не знаю як, але Катерині вдалося отримати дозвіл на в’їзд. І ми таки дісталися Бучі.
Чесно кажучи, розвозити допомогу у приватному секторі було ще те завданнячко. Багато людей не знали, що ворог втік, довго не відкривали, уточнюючи хто, до кого та навіщо… Ставились насторожено. Питали чи це все нам ви привезли? Було сумно, як на людей вплинули оті дні окупації…
Вразила бабуся з Забуччя, яка нам казала: «Ой, синочки, та навіщо ж ви… у мене все є… а ви в таку глушину їхали…» і довго хрестила нас, коли ми поїхали… А в неї навіть сірників не було грубку розпалити…
Коли Віталій розвів допомогу людям, вирішив завітати у своє житло.
Він мав чудовий настрій, поки не звернув з Водопровідної на Яблунську і не побачив те, що потім росіяни назвали фейком. Шокований реальністю і тим, що після себе залишала рашистська орда, він викурив три цигарки поспіль, хоча до цього не палив дев’ять років. Зазнімкувати побачене навіть не додумався, все було наче в паралельній реальності. Тієї ночі чоловік не спав. Наступного ранку правоохоронці фіксували злочини російської навали, а Віталій у пригніченому стані повернувся в Київ.
Коли в Бучі відновили постачання світла та води, Віталій повернувся додому. Та, як виявилось, ненадовго, бо ще не всі випробування були позаду. Йому довелося пережити хворобу та дві непрості операції, а далі декілька місяців відновлення. Але й з цим українець впорався.
Нині він почуває себе добре, продовжує працювати, хоч і вже на пенсії, а найголовніше – не зупиняється донатити на ЗСУ та молитися про закінчення війни.
Тим українцям, які зараз боронять Україну, Віталій Лайок бажає сил, мужності, впевненості у досягненні найголовнішої мети – Перемоги:
«Ми підтримуватимемо та допомагатимемо всім, що в наших силах. Тому що без України немає й українців. А тим, хто перебуває на більш-менш спокійній території, хочу побажати розуму та витримки, щоб не чубитись з приводу всіляких надуманих і вкинутих в соцмережі проблем, пам’ятати, що війна не закінчилась і розуміти що ніякий іноземний президент, ніякий чарівник замість нас нашого ворога не переможе. Тільки ми самі. Слава Україні! Героям слава!»
